Мій професійний шлях

Є історії про людей, які приходять у психологію у 30, 40 чи навіть 50 років. І це абсолютно нормально. Моя історія почалася значно раніше, приблизно у 13–14 років.

У школі в нас була дуже класна психологиня. Десь пів року вона проводила для нас уроки психології і якось уміла говорити про це так, що мені стало по-справжньому цікаво.

А потім я сама звернулася до неї по допомогу.

У мене, як у багатьох підлітків, були непрості стосунки з батьками. І саме тоді я, мабуть, уперше в житті отримала від дорослої людини дуже важливе відчуття підтримки й валідації: зі мною все гаразд, мої почуття мають право бути, і я не обов’язково помиляюся лише тому, що я дитина, а навпроти мене дорослий.

Без будь-якої теорії я тоді отримала для себе перше підтвердження, що психологічна допомога справді працює і що в цьому точно є сенс.

Психологія мені подобалася й далі, але після школи я все ж намагалася обрати якусь більш зрозумілу і, як мені тоді здавалося, надійну професію. Спочатку думала про маркетинг, потім вступила на журналістику. Я багато писала, і проза, і вірші були важливою частиною мого життя, тому журналістика здавалася чимось близьким.

Але досить швидко я зрозуміла, що це не те.

І я знову повернулася до психології. Вступила на психологічний факультет і, в принципі, відтоді жодного разу не пошкодувала про цей вибір.

Мені здається, це було дуже свідоме рішення. Уже під час університету я добре розуміла, навіщо я там і що хочу працювати саме в цій професії. Мені було недостатньо тільки університетської програми: я читала додаткову літературу, цікавилася Фрейдом, Юнгом, психодрамою, почала навчатися клієнт-центрованої психотерапії.

Мені вже тоді була близька ідея, що людину не обов’язково весь час виправляти чи показувати їй, якою вона має бути. Якщо створити достатньо безпечні умови, дати їй прийняття, повагу і можливість краще зрозуміти себе, у неї з’являється більше можливостей рости у власному напрямку.

Напевно, вже тоді почало формуватися те, що й сьогодні залишається важливим у моїй роботі: мені цікавіше зрозуміти людину, ніж виправити її.

Працювати як психолог я почала ще на останньому курсі університету.

Мою першу клієнтку порадила знайома одногрупниці. Зараз я добре пам’ятаю, скільки в тих перших зустрічах було хвилювання, невпевненості й речей, які сьогодні я зробила б зовсім інакше.

Тоді в мене ще не було великого практичного досвіду, я не до кінця розуміла професійні межі й іноді занадто сильно включалася в історію клієнта. Але саме ця практика дуже швидко показала мені різницю між знати психологічну теорію і справді бути поруч із живою людиною в її складній ситуації.

І водночас я бачила, що можу бути корисною. Клієнти поверталися, ділилися тим, що в їхньому житті щось змінюється, і це поступово додавало мені впевненості.

Я рада, що почала практикувати ще під час навчання. Психотерапії неможливо навчитися лише з книжок. Дуже багато речей починаєш по-справжньому розуміти тільки тоді, коли навпроти тебе сидить конкретна людина зі своєю історією, почуттями й життям.

Після університету я досить випадково потрапила в тему залежностей. На одному літньому форумі познайомилася з працівниками приватного реабілітаційного центру, ми розговорилися, і мене запросили попрацювати з їхніми клієнтами.

Мені був приблизно 21–22 роки. Я дуже добре пам’ятаю свої перші групи: переді мною близько двадцяти людей, переважно чоловіків від зовсім молодих до значно старших за мене. І, звісно, ставлення до молодої дівчини, яка щойно закінчила університет і прийшла щось їм розповідати, не завжди було дуже серйозним.

Там було багато знецінення, суперечок, жартів, спроб перевірити мою компетентність. І зараз я прекрасно бачу, скільки помилок робила на тих перших групах.

Але я дуже вдячна собі тодішній за сміливість туди прийти.

Приблизно через рік я вже відчувала, що можу витримати таку групу. Я більше знала про групову динаміку, розуміла, що може стояти за демонстративною незгодою, знеціненням чи бажанням перетворити все на жарт, і значно впевненіше почувалася в ролі психолога.

А головне, я почала бачити результати своєї роботи. Були люди, яким наші зустрічі справді допомагали і які говорили мені про зміни у своєму житті. Для молодої спеціалістки це було дуже важливим підтвердженням: я не просто придумала собі, що можу бути корисною. Я справді можу.

Десь через пів року паралельно з роботою в реабілітаційних центрах я почала працювати в благодійному фонді. Так тема залежностей і соціальної роботи поступово стала великою частиною мого професійного життя майже на шість років.

Я працювала з людьми із залежностями, підлітками та іншими соціально вразливими групами. Було багато навчання, тренінгів, поїздок різними містами України та за кордон. Але найбільше мене навчали не навчальні програми, а самі люди.

Цей досвід дуже змінив моє уявлення про те, як виглядають психологічні та соціальні проблеми. Я побачила, що залежність не має одного «типового обличчя». Людина може мати серйозні труднощі й водночас зовні жити цілком благополучним життям. Походження, гроші, освіта чи зовнішній вигляд дуже мало говорять про те, що насправді відбувається з людиною.

Ще однією важливою річчю стало розуміння того, наскільки сильно на нас впливає система, в якій ми живемо. Родина, партнери, друзі, соціальне середовище можуть як підтримувати зміни, так і робити їх неймовірно складними.

І саме там я дуже добре навчилася бачити різницю між допомогою і рятівництвом.

Іноді з любові й бажання захистити людину ми намагаємося прибрати всі наслідки її рішень, вирішити проблему за неї, витягнути її з чергової складної ситуації. Але така допомога може тільки підтримувати те, що ми намагаємося змінити.

Цей досвід сильно вплинув і на те, як я працюю зараз. Я можу підтримувати, бути поруч, допомагати розібратися і витримувати складні почуття. Але я не намагаюся прожити життя клієнта замість нього або врятувати його від кожного складного наслідку.

Мабуть, саме ця робота стала для мене однією з найсуворіших і водночас найцінніших шкіл професійного життя.

У гештальт я спочатку пішла просто як на ще одне навчання.

На той момент у мене вже була базова психологічна освіта, досвід роботи, додаткові програми, клієнт-центрований підхід, інтерес до психодрами. Тому я не очікувала, що це стане чимось настільки важливим.

Але вже на першому ступені мені дуже відгукнувся сам формат. Було багато емоційної підтримки, багато живого контакту, багато уваги не тільки до того, що людина думає, а й до того, що вона відчуває і що відбувається між людьми прямо в моменті.

Спочатку я все ще сприймала гештальт як набір додаткових інструментів. Щось, що можна додати до того, що я вже знаю і використовую.

А десь на початку другого ступеня я зрозуміла, що це вже не просто ще один метод у моїй професійній скриньці.

Гештальт почав давати мені відповіді на дуже багато питань. Я побачила, що через нього можна працювати з дуже різними запитами і при цьому не намагатися підлаштувати людину під один правильний протокол.

Мені дуже відгукнулася ця гнучкість. Відсутність жорсткої історії про те, що «треба тільки так». Увага до почуттів, до контакту, до конкретної людини, а не до абстрактної схеми.

Мабуть, тому гештальт і став моїм методом. Він дуже відповідає тому, як я сама дивлюся на людей і на життя.

За роки навчання і практики в мені стало більше професійної впевненості, більше глибини і більше розуміння того, що відбувається між клієнтом і терапевтом.

І ще одна важлива річ. На початку професійного шляху мені дуже хотілося допомагати, а іноді й рятувати. Робота з залежностями вже сильно навчила мене цього не робити, а гештальт допоміг ще краще побачити різницю між підтримкою людини і спробою прожити її життя замість неї.

Зараз це одна з важливих основ моєї роботи: я можу бути поруч, підтримувати, допомагати бачити більше, але не вирішувати за людину, як їй правильно жити.

Ще одна важлива частина моєї професійної роботи, яку я дуже люблю, це викладання і тренінги.

Насправді це почалося ще з реабілітаційних центрів. Там я багато проводила груп, створювала власні тренінги на дуже різні теми. Не тільки про залежність, а й про сімейні стосунки, особисті межі, авторитет, соціальні ролі, вміння говорити «так» і «ні», комунікацію та інші речі, які зараз часто називають soft skills.

Мені дуже подобається сам процес. Я люблю ділитися інформацією і, здається, досить добре вмію пояснювати складні речі простими словами.

Пізніше я викладала в коледжі для підлітків, працювала психологинею і тренеркою в приватній акторській школі для дорослих, створювала навчальні програми, лекції, практичні заняття та інтенсиви.

Особливо мені подобаються формати, де поєднуються навчання і практична психологічна робота. У тренінгу можна не лише щось почути чи зрозуміти, а й одразу побачити, як це працює у власному житті, у спілкуванні з іншими людьми, у групі.

Я взагалі дуже люблю групову роботу. У групі інші учасники можуть ставати одне для одного підтримкою, дзеркалом, а іноді й корисною фрустрацією. Буває, що не терапевт показує людині щось важливе, а інша людина в групі просто своєю реакцією допомагає побачити: можна жити, думати чи поводитися інакше.

У групах багато енергії, багато динаміки, і для мене це завжди дуже живий формат.

Зараз це теж залишається частиною моєї роботи. На Кіпрі я проводжу невеликі офлайн-майстер-класи та події на теми, пов’язані зі стосунками, ідентичністю, міграцією та іншими питаннями, які хвилюють людей у реальному житті.

Для мене це не окрема професія поруч із психотерапією. Скоріше ще один спосіб працювати з людьми, ділитися тим, що знаю, і створювати простір, у якому людина може щось краще зрозуміти про себе.

Еміграція для мене була вимушеною і стала великою кризою не тільки особисто, а й професійно.

До переїзду в мене вже була сформована приватна практика, офлайн-робота, викладання, тренінги, групи. Я була включена в професійне середовище, мене знали, бачили, люди приходили через рекомендації, навчання, події.

Після переїзду майже все це зникло одночасно.

Частина клієнтів не захотіла переходити в онлайн, частина природно завершувала терапію. Нових клієнтів ставало менше, тому що я вже не викладала, не проводила тренінги, не брала участі в тих професійних подіях, де мене могли побачити потенційні клієнти.

У якийсь момент мені довелося фактично перебудовувати свою практику заново.

Онлайн-формат спочатку став для мене вимушеним рішенням. Але поступово я побачила, що він справді працює і дає багато можливостей. Зараз я працюю онлайн з дорослими з різних країн, і це стало основним форматом моєї практики.

Паралельно я потроху повертаю у своє професійне життя і офлайн. На Кіпрі проводжу невеликі майстер-класи та інші події, де можна зустрітися наживо, поговорити про теми, які хвилюють багатьох людей, і знову відчути ту енергію групи, яку я дуже люблю.

Зараз основою моєї роботи є довготривала індивідуальна терапія з дорослими.

Мені цікава саме глибина цієї роботи. Можливість поступово пізнавати конкретну людину, розуміти, як вона живе, як будує стосунки, що для неї важливо, чого вона хоче і що заважає їй жити так, як хотілося б.

За ці роки в мене стало набагато більше професійного і просто життєвого досвіду. Я значно впевненіше витримую складні почуття, кризи, злість, сором, розпач і ситуації, в яких немає швидкої правильної відповіді.

Але є річ, яка, мені здається, майже не змінилася з самого початку.

Мені справді цікаві люди.

Для мене дуже цінно, коли людина довіряє мені щось особисте, болюче або дуже важливе. І я справді вважаю великою честю бути поруч у ті моменти, коли в її житті щось починає змінюватися.