Чому ми повертаємося до людей, з якими нам було погано?

Уявіть собі кухню. За столом сидять три подруги, п’ють вино і вже другу годину втішають Катю.

Катя плаче, періодично каже, що вона «повна ідіотка», подруги переконують її, що це не так, передають серветки і паралельно складають список причин, чому  Максим точно її не вартий.

Список виходить ґрунтовний.

Він може зникнути на кілька днів після сварки. Не хоче нічого обговорювати. Обіцяє і не робить. Фліртує з іншими. У будь-якому конфлікті зрештою виходить так, що винна Катя. Якщо вона говорить, що їй боляче, він відповідає, що вона драматизує.

До кінця вечора в нотатках уже двадцять п’ять пунктів.

Катя з усіма погоджується. Деякі навіть додає сама.

Подруги розливають останнє вино, обіймають її і просять лише про одне: «Будь ласка, цього разу не повертайся».

Минає приблизно місяць.

Одного вечора Марина відкриває Instagram і бачить Катю. Катя сидить у ресторані, посміхається, навпроти неї Максим, тримає її за руку, а під фотографією щось про чудовий вечір.

Марина дивиться на фотографію секунд десять і думає приблизно одне:

«Катю! Ну, чому, ну, якогооооо?»

Особливо якщо врахувати, що це вже третій раз.

І от це «чому?» насправді значно цікавіше, ніж може здатися.

Катя ж не забула двадцять п’ять пунктів. Вона не прокинулася одного ранку з думкою, що Максим усе-таки чудово поводився, а всі попередні сварки їй наснилися. Вона прекрасно пам’ятає, чому пішла.

То чому люди іноді повертаються туди, де їм уже було погано?

Ми сумуємо не тільки за тим, що було насправді

З боку чужі стосунки часто виглядають доволі просто.

Ось людина. Ось двадцять п’ять причин, чому поруч із нею погано. Просто піди від неї. Здавалося б, задача вирішена.

Але прив’язаність не дуже добре працює за правилами математики.

Після розриву Катя втрачає не тільки і не стільки реального Максима, який уникав розмов, зникав після сварок і робив ще багато того, через що подруги охрестили його ходячим редфлагом та створили той знаменитий список.

Вона втрачає ще одного Максима.

Того, якого, можливо, ніколи і не існувало, але який багато років живе у її уяві.

Максима, який одного дня навчиться говорити про свої почуття. Який зрозуміє, наскільки їй було боляче. Який стане відповідальнішим. Який перестане тікати від складних розмов. Який нарешті побачить, скільки вона вкладала у ці стосунки.

Разом із цим Максимом існує й ціле майбутнє.

Вони кудись переїдуть. Облаштують квартиру. Поїдуть у подорож, яку давно планували. Заведуть собаку, як, здається, колись збиралися. Можливо, будуть діти. Недільні повільні сніданки. Спільні друзі. Нормальне, спокійне життя.

Іноді ми дуже довго будуємо стосунки не з реальною людиною, яка сидить навпроти нас, а з її потенційною версією.

З людиною, якою вона могла б стати.

Саме тому розрив може означати втрату набагато більшого, ніж партнера.

Коли людина намагається зрозуміти, як пережити розставання, їй часто здається, що потрібно просто перестати згадувати колишнього партнера. Але іноді доводиться прощатися не лише з людиною, а й з усім майбутнім, яке ми вже встигли поруч із нею уявити.

Катя втрачає не тільки Максима. Вона втрачає можливе життя, яке роками існувало в її голові.

Поки вона залишається у стосунках, надія продовжує жити. Можливо, після цієї сварки він нарешті зрозуміє. Можливо, коли вони почнуть жити разом. Можливо, коли він змінить роботу. Можливо, якщо вони ще раз серйозно поговорять. Можливо, після терапії. Можливо, коли він зрозуміє, що справді може її втратити.

А розрив змушує зустрітися з дуже болючою думкою: цього майбутнього не буде взагалі.

Іноді ми повертаємося не тому, що забули, як нам було погано, а тому, що ще не готові попрощатися з надією на те, як колись могло б бути.

Але ж хороше теж було

Є ще одна важлива річ, яку часто не помічають, коли ми говоримо про складні або токсичні стосунки.

У них зазвичай буває і хороше.

Іноді дуже хороше.

Якби людина поводилася жахливо з першого побачення, щодня, без єдиного теплого моменту, прив’язатися до неї було б значно складніше.

Навіть коли йдеться про значно серйозніші історії, наприклад про стосунки з людиною із залежністю або про аб’юзивну поведінку, жертви нерідко згадують моменти справжньої ніжності та турботи.

Жінка може годину розповідати, як чоловік пив, зраджував, принижував її, а потім раптом сказати:

«Але коли я сильно захворіла, він встав раніше за мене, зробив бутерброд і приніс чай у ліжко».

І очі в цей момент стають зовсім іншими.

Цей бутерброд нічого не скасовує. Він не перекреслює пияцтво, зради або приниження.

Але він був. Як був і той вечір, коли вони сміялися до ранку. Та поїздка до моря. Той неймовірний секс після сварки. Квіти без приводу. Розмова, під час якої вперше за багато місяців здалося, що тебе справді почули.

Психіка не зберігає наші стосунки у вигляді акуратної таблиці, де можна скласти всі хороші й погані події та подивитися, яке число вийде внизу.

Окремі моменти можуть отримувати величезну емоційну вагу.

Особливо тоді, коли хороше трапляється рідко.

Коли хороше стає призом

Є психологічний механізм, який називають непередбачуваним, або інтермітуючим, підкріпленням.

Якщо говорити зовсім просто, то поведінка особливо добре закріплюється, коли винагорода з’являється не щоразу, а непередбачувано.

Саме тому нестабільність іноді прив’язує сильніше, ніж можна було б очікувати.

Якщо партнер зазвичай уважний і турботливий, хороший вечір не здається дивом. Це частина звичайного життя.

А тепер уявімо інший сценарій.

Ви кілька днів живете в напрузі. Не знаєте, відповість він сьогодні чи знову буде мовчати. Не знаєте, в якому настрої повернеться. Ви посварилися, намагалися поговорити, нічого не вийшло.

А потім раптом усе змінюється.

Він приходить з квітами. Обіймає. Каже, що сумував. Ви йдете вечеряти, багато смієтеся, повертаєтеся додому, у вас чудовий секс, а перед сном він говорить саме ті слова, які ви так давно хотіли почути.

Після довгої напруги приходить величезне полегшення.

І цей вечір запам’ятовується.

Коли хороше стає рідкісним, воно перестає бути просто нормальною частиною стосунків і поступово перетворюється на приз.

А якщо цей приз уже колись був, дуже легко почати чекати його знову.

«Так, зараз погано. Але ж я пам'ятаю, як колись було так добре».

Саме тому інколи людина згадує не десятки звичайних вечорів, коли почувалася самотньою поруч із партнером, а один той самий бутерброд.

Іноді ця система знайома нам набагато довше

Звичайно, не кожна складність у дорослих стосунках починається в дитинстві. 

Але для частини людей нестабільна близькість справді може бути дуже знайомою ще з раннього досвіду.

Є одна суттєва різниця між дорослою людиною і дитиною. Доросла людина хоча б теоретично може піти зі стосунків. Дитина не може подивитися на батьків і сказати: «Мені не дуже підходить те, як ви зі мною поводитеся, тому я, мабуть, зніму квартиру». Вона повністю залежить від дорослих. Їй потрібні їхня турбота, їжа, безпека, контакт, любов. І психіці доводиться пристосовуватися до тієї реальності, яка є, просто щоб вижити.

Якщо тато часто приходить додому п’яним, кричить або просто емоційно недоступний, дитина може особливо міцно триматися за моменти, коли все добре.

«А минулої суботи тато був тверезий, ми гуляли і він купив мені морозиво».

Для дитини це не дурість і не небажання бачити реальність. Їй дуже потрібно зберігати відчуття, що дорослий, від якого вона залежить, усе-таки її любить і може бути безпечним.

Якщо подібний досвід повторюється багато років, нестабільна близькість може стати дуже знайомою формою стосунків. Не приємною і не тією, яку людина свідомо обирає. І точно не тому, що їй подобається, коли її ображають або змушують страждати, просто знайомою.

Психіка вже знає, як тут жити. Як чекати. Як вгадувати настрій іншого. Як особливо цінувати хороші періоди. Як переживати погані. Як думати: ще трохи, і все налагодиться.

Тому спокійні, передбачувані стосунки іноді навіть можуть спочатку відчуватися незвично, а знайома емоційна гойдалка, навпаки, сприйматися як щось дуже сильне і значуще.

Коли з ним боляче, але без нього ще гірше

Окремий механізм, який може утримувати людину в таких стосунках, це емоційна залежність.

Вона не обов’язково виглядає як драматичне «я без тебе не можу жити». Іноді все значно буденніше. Якщо він написав, у мене хороший день, не написав, я не можу думати ні про що інше.

Якщо він ніжний зі мною, я почуваюся красивою, цікавою і потрібною, а якщо віддалився, я починаю сумніватися у собі.

Коли між нами все добре, я спокійна. Якщо ми посварилися, я не можу нормально працювати, спати чи займатися своїми справами, поки не відновлю контакт.

Поступово значна частина внутрішнього стану починає залежати від іншої людини. І тоді виникає доволі болісний парадокс: поруч із ним мені погано, але без нього може стати ще гірше. Тому що разом із партнером зникає не тільки джерело болю. Зникає ще й людина, від якої я звикла отримувати полегшення, підтвердження власної цінності, близькість і відчуття, що все знову добре.

У деяких стосунках ця динаміка може набувати форми, яку називають співзалежними стосунками, коли значна частина уваги та життя людини поступово вибудовується навколо стану, проблем і поведінки партнера.

«Якщо я правильно з ним поговорю, він перестане пити».

«Якщо я буду менш вимогливою, він не буде злитися».

«Якщо я дам йому більше підтримки, він нарешті зміниться».

Фокус непомітно зміщується з питання «що відбувається зі мною в цих стосунках?» на питання «що ще я повинна зробити, щоб він став іншим?».

Одного дня Максим пише: «Я все зрозумів»

Минає місяць після тієї кухні, вина і двадцяти п’яти пунктів. Катя сумує. І одного вечора на телефон приходить повідомлення:

«Я багато думав. Ти була права. Я все зрозумів. Я змінився». Ця фраза може прозвучати неймовірно переконливо не тому, що Катя наївна, а тому, що вона дуже хоче, щоб це було правдою.

Якщо Максим справді змінився, їй не потрібно остаточно прощатися з тим майбутнім, яке вона так довго собі уявляла. Не потрібно визнавати, що роки очікування нічого не змінили. Не потрібно відмовлятися від надії.

Той Максим, якого вона весь цей час чекала, начебто нарешті може стати реальним. І вони домовляються про вечерю.

Через кілька днів Марина відкриває Instagram і бачить знайому фотографію з ресторану. Коло замикається.

Як вийти з токсичних стосунків, якщо все ще хочеться повернутися

Коли людина шукає відповідь на питання, як вийти з токсичних стосунків, їй часто пропонують дуже очевидні речі: заблокувати номер, видалити фотографії, не відповідати на повідомлення.

Зазвичай це справді необхідно. Але складність у тому, що можна заблокувати номер і все одно продовжувати стосунки з людиною у власній голові. Продовжувати чекати, уявляти, сподіватися, репетирувати майбутні розмови. Тому одним із важливих питань може бути не тільки «чому я не можу його відпустити?», а й інше:

Що саме я боюся втратити разом із цими стосунками?

Саму людину? Відчуття близькості? Свою мрію про сім’ю? Страх залишитися наодинці? Надію, що все пережите колись отримає сенс? Відчуття, що я все-таки зможу заслужити любов цієї людини?

Іноді розібратися в цьому самостійно справді складно, особливо коли одні й ті самі стосунки вже кілька разів закінчувалися і починалися знову. Люди можуть піти до психолога через проблеми у стосунках не для того, щоб хтось вирішив за них, залишатися чи йти, а щоб краще побачити власну прив’язаність, очікування, страхи і те, що насправді утримує їх поруч із конкретною людиною. І це одне з найкращих рішень.

І є ще одне питання, яке може бути неприємним, але дуже добре повертає до реальності:

Якби ця людина більше ніколи не змінилася, я хотіла б прожити з нею ще п’ять років саме так?

Не з майбутнім Максимом, який усе зрозумів. Не з Максимом після терапії, нової роботи, переїзду або ще однієї серйозної розмови. З тим, який є зараз.

«Я змінився» все-таки недостатньо

Люди справді можуть змінюватися. Іноді пари розходяться, повертаються одне до одного і будують зовсім інші стосунки. Тому сам факт повернення до колишнього партнера не означає автоматично, що людина зробила помилку, питання радше в іншому: що саме змінилося?

Не просто «я все зрозумів», а що саме ти зрозумів?

Не просто «тепер усе буде інакше», а що конкретно буде інакше?

Якщо Максим раніше зникав на три дні після сварки, що він робитиме тепер, коли знову розсердиться?

Якщо проблема була в алкоголі, що реально змінилося у його стосунках з алкоголем?

Якщо він зраджував, як тепер виглядатимуть домовленості, довіра і відповідальність?

Якщо він роками відмовлявся говорити про проблеми, чи готовий він говорити про них зараз, навіть коли це неприємно?

Фраза «я змінився» дуже добре заспокоює тривогу. Але зміни видно лише в поведінці. Особливо не під час перших трьох романтичних побачень після возз’єднання, а тоді, коли знову виникає складна ситуація. Коли людина злиться, чує «ні», не отримує бажаного, ревнує, втомлена або стикається з конфліктом.

Саме в таких моментах найкраще видно, чи справді з’явився новий спосіб бути у стосунках.

Можливо, варто знову дістати той список

Десь у телефоні Каті досі лежать ті двадцять п’ять пунктів. І якщо Максим справді змінився, цей список навіть не потрібно видаляти. Навпаки, через деякий час можна його відкрити. І подивитися, що з нього справді перестало бути правдою. Не що він пообіцяв змінити, не що Катя дуже хоче вважати зміненим, а що реально стало інакшим у їхньому житті.

Іноді люди справді повертаються і будують нові, значно здоровіші стосунки. Але є велика різниця між:

«Я повертаюся, тому що ця людина та наші стосунки справді змінилися»

і

«Я повертаюся, тому що мені дуже боляче відмовитися від надії, що колись вони зміняться».

І, можливо, коли нас знову нестерпно тягне назад, варто запитати себе не тільки:

«Чому я знову до нього повертаюся?»

А ще й:

«За ким саме я зараз сумую: за людиною, яка була поруч зі мною, чи за людиною, якою я так довго сподівалася її побачити?»