Я не збиралася ставати гештальт-терапевткою

У гештальт-терапію, на перший ступінь навчання, я прийшла у грудні 2015 року. На той момент у мене вже була освіта психолога, я працювала і практикувала, мала досвід роботи в благодійних фондах, пройшла багато різних тренінгів і професійних програм. До цього я також завершила навчання в клієнт-центрованому підході, трохи торкалася психодрами, тому певне уявлення про себе як про спеціалістку і професійна опора в мене вже були.

Більше того, на той момент я була вже досить «наїдена» навчаннями. Паралельно з університетом я постійно десь навчалася: психологія, соціальна робота, робота з підлітками, залежності, сексуальна освіта, кризова допомога, робота з командами та групами. Тому великої внутрішньої потреби знову кудись іти вчитися я не відчувала. Скоріше була певна втома від нескінченного навчального процесу.

Про гештальт-терапію я тоді вже щось знала, але моє уявлення було досить поверхневим. Мені здавалося, що гештальт — це радше один із інструментів, який психолог може використовувати у своїй роботі. Я ще не сприймала його як окремий підхід і тим більше як певний спосіб бачити людину, контакт, стосунки і сам терапевтичний процес.

Мій чоловік на той час, тепер уже колишній, дуже підтримував моє професійне навчання. Іноді, мені здається, навіть більше, ніж я сама була готова себе в цьому підтримувати. Він теж почав навчатися гештальту, тільки в іншому інституті, бо ми досить розумно вирішили, що в одній навчальній групі нам краще не бути. Можна сказати, що на перший ступінь він мене майже записав.

Я добре пам'ятаю свій скепсис перед початком. Думала приблизно так: «Ну добре, ще одне навчання, ще якийсь сорок п'ятий тренінг».

При цьому я взагалі не усвідомлювала, у що вплутуюся. Мені здавалося, що перший ступінь — це дев'ять місяців або рік навчання, а про весь подальший шлях із другим і третім ступенями, інтенсивами, спеціалізаціями, супервізіями, особистою терапією, протоколами та сертифікацією я особливо не думала. Якби мені тоді одразу показали весь цей список, не впевнена, що я погодилася б. А так вирішила: добре, рік, чому б і ні.

І досить швидко виявилося, що мені подобається.

Перший ступінь, який майже повністю збігся з вагітністю

У нас була дуже хороша група, і я пам'ятаю, що мені там справді було добре. Попри попередній досвід різних тренінгів і навчальних програм, це відчувалося інакше: більше живості, контакту, включеності, багато практичних завдань, вправ і розборів історій.

Не можу сказати, що тоді я дуже глибоко занурювалася в теорію. Для мене перший ступінь був, мабуть, більше особистим і терапевтичним досвідом, ніж професійним навчанням у строгому сенсі.

До того ж, коли я прийшла на другу зустріч, я дізналася, що вагітна. Вагітність була запланованою, але я все одно була налякана, і так вийшло, що дев'ять місяців першого ступеня майже повністю збіглися з дев'ятьма місяцями моєї вагітності.

У мене навіть залишилися дуже смішні й теплі фотографії, де я стою із сертифікатом про завершення першого ступеня і з величезним животом. Тому можна сказати, що моя дитина в певному сенсі народилася в гештальті.

Зрозуміло, що вагітність впливала і на те, як я сприймала навчання. Я більше брала звідти підтримку, контакт, групу й атмосферу, ніж теоретичну базу. Але вже тоді почала помічати, що гештальт значно ширший за моє попереднє уявлення про нього.

І хоча після завершення першого ступеня я буквально щойно народила дитину, я вже знала, що на другий піду.

Другий ступінь, материнство і повернення до себе

На другий ступінь я прийшла, як з мене тоді жартували, зі своєю «механічною дитиною». Моя справжня дитина була ще зовсім маленькою, лише кілька місяців, а я в перервах між навчальними блоками сиділа з молоковідсмоктувачем і зціджувала молоко. Дитина в цей час залишалася вдома з батьками або чоловіком.

Зараз я думаю, що початок другого ступеня став для мене по-своєму рятівним. У мене були важкі пологи, непростий післяпологовий період і загалом складна особиста історія. Перші місяці, а багато в чому і перші роки материнства давалися мені непросто.

Гештальт-група тоді стала місцем, де я могла бути не тільки мамою і не тільки людиною, яка весь час доглядає за маленькою дитиною. Я могла знову відчувати себе окремою людиною, психологинею, частиною професійного середовища. Для мого внутрішнього балансу це було дуже важливо.

Поступово я почала повертатися і в роботу. Дитина була ще маленька, але десь через півтора року я знову почала практикувати. Спочатку зовсім небагато: кілька груп, кілька разів на тиждень, іноді один-два клієнти. Професійно мені цього було мало, але психологічно це означало дуже багато. Для мене було важливо відчувати, що я можу бути мамою і водночас не зникати як окрема людина та як професіоналка.

На другому ступені я вже значно більше почала вникати в теорію гештальту, в поняття, терміни і саму логіку підходу. І чим більше розуміла, тим цікавіше мені ставало.

Поступово я побачила, що з усього, чого навчалася до цього, саме гештальт став для мене найбільш ґрунтовним підходом. Саме підходом, а не набором технік.

Чому гештальт мені підійшов

Мені дуже близько те, що в гештальті немає жорсткого протоколу, за яким терапевт повинен рухатися з клієнтом від одного пункту до іншого. Звичайно, є теорія, принципи, розуміння процесу, але сама терапія при цьому залишається живою.

Мені подобається увага до контакту і до того, що відбувається тут і зараз між терапевтом і клієнтом. Не тільки до того, що людина розповідає, а й до того, як вона це робить, як присутня поруч зі мною, як наближається або віддаляється, що відбувається з її почуттями, як вона організовує свій досвід.

У цьому підході я почуваюся більш вільною як терапевтка. Я можу спиратися на базові принципи, але не підганяти людину під схему, а дивитися на конкретного клієнта, його спосіб бути, його потреби і те, що відбувається між нами.

Мабуть, саме ця живість і стала для мене найважливішою.

Другий ступінь при цьому проходив на тлі дуже непростих подій у моєму особистому житті. Я пережила зраду чоловіка і розлучення, а іспит складала в момент, коли всередині відбувалося дуже багато всього.

Але, мабуть, у мене тоді було багато завзяття, тому що я все одно продовжувала навчатися, їздила на інтенсиви, проходила власну терапію, брала супервізії і поступово все більше входила в професійне життя гештальт-спільноти.

Десь у цей період я вперше почала по-справжньому ідентифікувати себе саме як гештальт-терапевтку.

Після другого ступеня я одразу пішла на третій. Практики ставало більше, клієнтів теж, і разом із цим поступово зростала моя впевненість у собі як у терапевтці.

Навіщо терапевту терапія, супервізія і колеги

Великою опорою для мене весь цей час були власна терапія, супервізії, навчальні групи та інтервізія.

У певний період у нас була своя невелика інтервізійна група. Ми говорили про клієнтів, про себе як терапевтів, про те, що відбувається в роботі, де ми губимося, де чогось не бачимо, а де, навпаки, добре відчуваємо процес.

Я називала це професійним «чищенням пір'ячка»: можливістю регулярно прийти, звіритися, щось осмислити, подивитися на свою роботу трохи збоку й отримати підтримку від людей, які добре розуміють, про що ти говориш.

Для мене супервізія та інтервізія ніколи не були способом знайти єдину правильну відповідь, як треба було працювати з конкретним клієнтом. Швидше це можливість залишатися думаючою у своїй роботі й не замикатися у власному баченні.

Взагалі більшість вимог навчання мені давалися досить природно. Я сама в терапії дуже давно, з різними перервами ще приблизно з 15 років, коли в моєму житті з'явилися перші психологи й терапевти. З часом терапія стала для мене не просто професійною вимогою чи тимчасовим процесом, а частиною життя.

Мені подобається цей спосіб дивитися на себе, інших людей, стосунки та на те, як ми взагалі живемо. Тому особиста терапія, супервізії, групи, інтенсиви чи спеціалізації не сприймалися мною як щось, що треба просто «відбути» заради сертифіката.

Найбільшою проблемою виявилося зовсім інше — протоколи.

Протоколи, сертифікація і моя неідеальність

Саме написання протоколів і кейсів стало для мене справжньою перешкодою. Через них сертифікаційний процес затягнувся років на п'ять довше, ніж міг би, і я точно не можу сказати, що весь цей час спокійно приймала це як «свій особливий шлях».

Я проходила через сором, розчарування, апатію, злість на себе. Дивилася на людей, які давно завершили цей процес, і думала, що вони вже пішли далі, а я чомусь зависла в одному місці.

Потім знову поверталася до протоколів, сідала за старі записи і дивилася на свою роботу. І тільки значно пізніше змогла побачити в цій затримці щось іще, крім самої затримки.

Якби я аналізувала протоколи одразу під час навчання, це, безумовно, було б корисно і, можливо, пришвидшило б моє професійне становлення. Але через те, що я повернулася до них через роки, в мене з'явилася інша можливість — побачити себе в динаміці.

Я дивлюся, як проводила сесію тоді, на що спиралася, де поспішала, де губилася, де надто сильно хотіла допомогти, де ще не могла достатньо втримувати процес. І можу порівняти це з тим, як працюю зараз.

Це виявилося досить цінним досвідом, тому що я буквально побачила власне професійне зростання.

На початку практики в мене взагалі було дуже багато очікувань від себе. Я хотіла бути найкращою терапевткою, усе робити правильно, добре розуміти клієнта, вчасно ставити потрібні запитання і, бажано, не помилятися.

Зараз я бачу, скільки напруги це створювало. Коли частина твоєї уваги постійно зайнята питанням «А я зараз достатньо добре працюю?», це не дуже допомагає бути поруч із реальною людиною, яка сидить перед тобою.

Мій шлях із помилками, затримками, соромом і поверненнями поступово допоміг мені прийняти власну неідеальність як терапевтки. І, як не дивно, саме після цього моя професійна позиція стала набагато міцнішою.

Я більше не намагаюся бути ідеальною терапевткою. Мені важливіше бути достатньо хорошою: живою, уважною, включеною, здатною бачити процес, витримувати невизначеність і повертатися в контакт, якщо десь ми його втратили.

Про сенс цієї професії

Окремим сильним переживанням під час мого навчання стала смерть людини, яка була дуже важливою для нашої професійної спільноти. Це сильно вплинуло на мене не тільки як на студентку чи терапевтку, а просто як на людину.

Я бачила, скільки людей горювали, скільки людей згадували її і продовжували згадувати після її смерті. І тоді я багато думала про те, що бути терапевтом — це не тільки про професію, метод, кількість годин навчання чи сертифікацію. Це ще й про те, як ми впливаємо на життя інших людей.

Не в сенсі якогось великого пафосного «змінити чиєсь життя». Я взагалі не думаю, що терапевт повинен когось переробляти або вести до якоїсь правильної версії себе.

Але якщо після нашої роботи комусь стало хоча б трохи легше, ясніше або живіше, для мене в цьому вже є сенс. Нехай мій внесок у життя конкретної людини становить умовні 0,01%, іноді цього цілком достатньо.

Цей досвід дуже ясно показав мені, що людина може продовжувати бути присутньою в житті інших через те, як вона колись із ними була, чому навчила, що дала або де підтримала. Для мене це стало частиною відповіді на питання, чому я взагалі обираю цю професію.

То коли я стала гештальт-терапевткою?

Якщо дивитися на весь цей шлях зараз, мені складно назвати конкретний момент, коли це сталося. Це точно не був день отримання якогось документа і не конкретний іспит.

Спочатку був перший ступінь, на який я прийшла досить випадково, зі скепсисом і втомою від навчань. Потім вагітність, народження дитини, складний початок материнства і другий ступінь, який став для мене важливою опорою. Далі були особисті кризи, розлучення, повернення в професію, третій ступінь, клієнти, власна терапія, супервізії, інтервізії, інтенсиви і багато практики.

Були й протоколи, які я роками не могла завершити, сором через це і багато повернень до того, що колись відклала.

Останні роки я працюю саме в гештальт-підході й бачу себе саме в ньому. У мене зараз немає бажання переходити в якийсь інший метод або шукати для себе нову основну професійну ідентичність. Навпаки, мені цікаво й далі поглиблюватися в гештальт, розвивати свою присутність і чутливість, краще бачити не тільки зміст того, що розповідає клієнт, а й сам процес: як людина організовує свій досвід, що відбувається між нами, де з'являється контакт, а де він переривається.

Зараз мені навіть здається, що сам мій шлях у гештальті вийшов досить гештальтистським. Він не був рівним і красивим, із послідовно закритими пунктами навчальної програми. У ньому були переривання, втрати енергії, відкладання, кризи, нові спроби, пошук опори і повернення.

Тому сьогодні я можу сказати, що стала гештальт-терапевткою не тільки через навчання, сертифікати чи кількість годин. Я стала нею через власну терапію, групи, супервізію, клієнтів, колег, власні кризи, помилки і досвід. І, мабуть, ще через те, що багато разів у різні періоди життя знову обирала цю професію.